?

Log in

No account? Create an account

Попередня сторінка | Наступна сторінка

Частина ІІ.

Про що говорять ці назви: Литовський етимологічний коментар


Ментальність осадництва, самосприйняття поселенців як мешканців самого
краю, кінця «свого» географічного або етнічного середовища дійшла до
нас у назвах Галишки, Голишки Білорусі, Галяво Полтавщини, (не
виключено, що й с. Галицьке на Сумщині =*Галішкі ?), уроч. Галое на
Гомельщині, — пор. досі живий у говірці с. Клишки вираз «по галасвітах
ходити» (далеко, на краю світу) 
= galas (множина galai) - «кінець, край, межа»

Пор. також назви Замглай, Шумлай Чернігівської області: = žemas «низький, низовинний»

Якісь оселі виникали на перехресті доріг — розсоші — як-от с. Криски Чернігівської області; пор. м. Россошь на Орловщині. = šónas «бік, сторона», kryžkelė «перехрестя доріг»

Пересуваючись певними уторованими шляхами, тодішні литовські осадники
часом якоюсь долинкою, яром відхилялися вбік: назва села Шалигіне
говорить про таке самосприйняття, як і Шалагірьі Білорусі «Бічний Ліс»
і вже згадане село Шумлай на Чернігівщині. = šalìnis «бічний», šálintis «уникати»

Цілком природні литовські назви сіл від кореня «бути, існувати» — на
зразок укр. назв Селище, Старе Село: так названі Бутівка, Старобутівка
і поблизька Кербутівка Чернігівської області: = butas «оселя, помешкання», būtis «буття»




А далі Карабутове на Сумщині. Пов’язаний цей корінь і з прізвищами
давньої чернігівської шляхти — сотника Бутовича (під Седневом),
хорунжого Нарбута, відомого з історії новгород-сіверського князя
Корибута[1]. = kerti «відокремитися», keróti «розростися,
розгалузитися», narinėti «шукати»


У ті важкі часи люди нерідко жили бідно, як-от у передмісті Глухова —
Веригіні (очевидно, назва пізніше адаптована): пор. Варгинишки
Білорусі, Ворожба Сумської області (м., 2р., 2с.) і Воробжа на Курщині,
а також пізнішу польську промовисту назву Biedaszki — двічі: на p.
Dajna і W•gorapa (NB): = vargti «бідувати», vargìngas «бідний, убогий
Траплялися і підупалі села — Обложки, пор. Облоги Сумської обл., пол. Obu≈e: = ablūžti «обломитися, підупасти
І вже цілком розвалені — Полошки, пор. Палуж Білорусі, пол. Poloski, Paaszki: = palūžti «зруйнуватися»

I зовсім маленькі хутори: Мажугівка на Чернігівщині: = mažokas «малесенький»
І окремі хатинки, хижки: Лушники на Сіверщині, Полтавщині: = lūšna «хижа, хата»
Aбо й курні хати — з тих давнезних курних хат, які автор іще застав на
півночі Рівненщини й Волині, зокрема біля оз. Любомль: пор. Пиротчине,
Пирново, Пирятин (5 з похідними).

= pirtis «лазня, клуня, місце для сушки льону»

Де ж розселялися осадники?



На переважно низинному, часом заболоченому терені зручно було поставити нову оселю:

- на сухому місці: Шустово (2), Шустовка на Курщині, Шустики у
Білорусі, може — Шестовиця на Чернігівщині, пол. Szostka, Szostaki,
написання яких для сіверської *Шустки очевидно вплинуло на пізніше
прочитання його як Шостка (р. і м.). Сюди ж місцеве клишківсь;ке
прізвисько Шустиха: = šūstis «сухе місце, купа, підвищення»[2]

- на сухішому узвишші: Сутиски: = šūtis «купа, узвишшя»

- на узвишші серед болота: хутір Солотвин під Клишками, Солотвин (3) на
Житомирщині та Волині, Солотине Житомирської обл., пол. Solotwa і,
може, Solokija: = sala «острів, село на узвишші серед боліт» + tvinti
«розливатися»

- на пагорбі (по-місцевому — бугрі): Губарі, Губарівщина на Чернігівщині, пор. прізвисько Губрії: = gūbrys, gūburys «пагорб»

+ Гуков, Гуково, Гучин; = gugà «горбик»

+ Кукшин, Кукшине (с. Землянка), Куковичі, може й Куклинці: = kúkštera «спина, гора»

- на крутому пагорбі: Крути Чернігівсьої області (ті самі), Крутишине,
Кручик Харківської області, пор. с. Груди на Чернігівщині: = krūtinė
«груди», krantas - берег > [3]



На відкритому ландшафті або почленованому рельєфі найчастіше осада закладалася біля води:

- у долині річки, яка завжди могла дати додаткове харчування: Ловинь р.
і с. на Чернігівщині; р. Ловра в с. Нарбутівка, пор. пол. Lowin,
Lowinek i Lowcza (?) : = lóvys «корито, гирло»

- біля ставка чи болотця: Кудрівка, Кударі, р. Кудрявець на Київщині, вул. Кудрявський узвіз Києва - = kūdra «ставок»

- біля яру (по-місцевому — провалля) або біля перекату річки: р.
Рева Чернігівської обл., Ревушки Волинської обл.; пор. часте прізвище в Глухові Рева: = rėva «перекат»

- біля потоку, струмка: с. Нориця Чернігівської обл., Норинськ на
Житомирщині, Понори, Понорниця Чернігівщини, пор. Понуровка Брянщини,
Нара і Понора на Оці: = старолит. narà «потік», «біля потоку» Panaras,
Panaru [4]

- за болотом: численні Заболоття є, очевидно, кальками з початкової
лит. назви Užubaliai (всупереч мовній реальності клишківське Заболоття
вже пишеться на мапі як «Заболотне»): pala, bala - «болото»[6]



Часом оселя виявлялася закладеною на грузькому місці:

Дунаєць, Дунайка, Дунаеве, пор. Грузьке або Гатне: = dùn¸§js «болото, твань» або dunqjus «загата, гребля»

+ Кези Чернігівщини — буквально «гниле», пор. у Глухові Гнилий став,
вул. Гнилоставська; Хирів Львівської області = kėžti «гнисти, хиріти»

+ Путивськ Чернігівщини, Путивль Сіверщини, Путинівка Волині, пол.
Putnowce?; пор. діал. клишківське побутліти «зогнити, зопріти» (про
кожух): = лит. pūti «гнисти», putlus «пухлий»

+ сюди ж належать численні поселення з назвами, що починаються на мак-:
на місцевості вони виявляються розміщеними на низьких, багнистих місцях
— Макове під Шосткою, Максаки, Максим Чернігівської обл., Маковье у
Білорусі, Маковичі на Волині, пол. Makowlany: = makóti «іти через
болото», makasyti «місити бруд»

+ також Макошине, Макишин Чернігівщини, пор. пол. Mąkoszyn. = makasynė «трясовиння»



У сучасній литовській мові pajūris означає лише «морське узбережжя»,
«примор’я, надмор’я». Загальна назва баюра засвоєна українською мовою в
часи, коли одним із значень цього слова було (а мабуть, і досі є в
котромусь із живих литовських діалектів(?) також і «ковбаня, звичайна калюжа»
(теж, до речі, літуанізм). У такому разі назва с. Баюри Сумщини є
продовженням у топоніміці України українського загального іменника, хоч
свого часу й запозиченого з литовської мови.

Може, численні
річки Десни й зазнали пізнішого впливу від слов’янського десний
«правий», проте сучасні історично-порівняльні дослідження невблаганно
ведуть до визнання цієї назви літуанізмом[7]: = dysti «зростати,
більшати»




На головному водному шляху Чернігово-Сіверщини, на Довженковій
зачарованій Десні були численні рибальські села: Жуклі, Жуклоти,
Жукотки, Жуківки[8]; = žvejóti «рибалити», žvejoklė «рибалка»

- були особливі рибні місця: с. Жавинка Чернігівщини, пор. діал. жавинка, білор. завынька; = žuvynė «рибне місце в затоці» [9]

- рибу ловили зокрема і вершею: село Боршна, м. Борзна Чернігівської області споріднені назви: = varža «верша»



Озера кишіли (теж литовське слово!) рибою, як-от: голованями: с.
Шабалинів Чернігівської обл. =šapalas «головань», лящами (судаками):
оз. Стеркове біля Новгорода-Сіверського, згадане під 1552 р. —
приблизно тоді ж, коли й оз. Серково у Білорусі (1578 р.)[10] - =
sterkas «судак».



Чистотою води опікувалися жаби: численні озера й села з назвою Крупець
— десяток назв на Сіверщині й Курщині, Брянщині, у Білорусі, Польщі й
Литві: =старе слово krupis, krupė «жаба»



За жабами доглядали лелеки: вже згадані назви озер Стеркове — можуть
мати й цю етимологію. = starkus «лелека»[11] > До речі українське
діалектне (правобережне) бусол, боцюн, боцян «лелека»,
як і білоруське бусял, можуть мати литовську етимологію (від pūstis
"хизуватися, бундючитися" (прим. - зрештою є й таке застаріле литовське
слово як busilas).



Гаї старих дерев понад сіверськими річками полюбляли дятли: давніша
назва р. Рачинка в с Нарбутівка — Генавщина[12].: = genys «дятел»



Про річкові вири [саме українське слово — теж літуанізм] нагадують назви Вир, Вири, Вирівка тощо: = vyrius, virulys «вир».



У наддеснянських діалектах розрізняють іще покол «вир під високим берегом» = pakalnis «під горбом».



Придеснянські озера і урочища досі завдячують своїми назвами то
литовському коневі: оз. Жиргань = žírgas «кінь», то литовському
лошаткові: ур. Кізючеве Чернігівщини (с. Волинка) = kuinas, лошатко
(?), то литовському голубові: оз. Коровель = karvelis «голуб»[13].



Річки — притоки Десни — часом були й зовсім маленькі: р. Мена (і місто Мена Чернігівської обл., село Мяна Білорусі), р. Менка у сточищі Оки, лит. = menkas «дрібний, слабенький»[14]



Течуть, сочаться у рівному степу Лівобережжя тихі річки Слоут, Слот на
Чернігівщині, Сула на Полтавщині, Білорусі; подібні назви є і в Росії —
Сулоть, Сула на Оці; а в далекій польській, але теж з литовським
субстратом Сувалщині є село SvXiszki. = sulà «березовий сік», sùltys
"сік", sulóti «сочитися».



Іноді це просто безіменна річечка: урочище - ліс Упла на Сіверщині, Чернігівщині; = upelė «річечка», upė «річка» >.
До речі, на р. Упі (притоці Оки) стоїть Тула (по-литовському
«колонія»); м. Упск на Дн;іпрі (1548 p.); також ур. Вупло на
Житомирщині.

Сухої пори деякі річечки пересихають: р. і с. Уздиця Сіверщини, пор. м.
Узда Білорусі (біля витоку р. Німан). = uždžiuti «висохнути, вщухнути»



«Струмок Рачинка... бере свій початок із підземних джерел біля села Жалківщина...», — пише В.Ткаченко[15]. = šaltìnis «джерело, витік», від šaltis «[jkjl»

Більш ніж імовірна пізніша народна етимологія «зрозумілішого»
Жалківщина від попереднього *Шалтівщина, яке перестало бути зрозумілим;
пор. типові для цього краю місцеві назви сіл - Студенок.

Любили осадники й місця під лісом: численні Обірки на Чернігівщині,
Рівненщині; Обурок Сіверщини, Уборок (3) Сіверщини, Білорусі; Уборки
Чернігівщини, Брянщини. У Білорусі ця назва трапляється часом і у своїй
вихідній литовській формі - Погірьі[16]. Очевидно, усі ці назви
(замість очікуваних Підлісся, Підлісне) — скальковані з цього
литовського прототипу. = pagiriai «підлісся».



Іноді селилися в прорідженому ліску або на перелозі: с. Ретик, пор. р.
Реть, оз. Ретіж Сіверщини і на Оці: = retas «рідкий» або rėtis
«проріджений», діалект. «переліг»[17]



Тихі струмки й річки несли свої води через кленові гаї: р. Клевень —
колишній державний кордон між Річчю Посполитою і Московською державою,
теперішній кордон між Україною і Росією; ще одна р. Клевень Курської
обл. РФ, р. Клева Білорусі і села Клевень Курщини, Клёвы Білорусі, с.
Клевин Чернігівської області, Клевішча Білорусь, Клевецьк на
Рівненщині, пол. Klewinowo, Klewianka = klevas «клен», klevynas
«кленовий ліс».



Часом береги річок були зарослі верболозом: село Шатрище Сіверщини
(відоме своєю сірою керамікою) та інше Шатрище Житомирщини; Шатравине
Сумської обл.: = šatryškis «лозове» від šatrai «лози, хмиз».



Сховані в самій гущавині березового лісу під Клишками с. Бендзики або
Бензики стають за цією ознакою свого розташування в один переконливий
ряд з назвами Безиков, Бездрик і через білоруські Бердзікі й польські
Beržniki сполучаються з л;итовською першоосновою — Bėržnykas; пор.
Березину під Житомиром та р. Бярзвіну (Бере’зину) в Білорусі або с.
Березу під Глуховом (батьківщина композитора Березовського чи його
батьків) = beržynė «березина» від beržas «береза».



На час литовського дозаселення на Сіверщині було ще чимало давніх
пралісів — пущ, а мешкати серед лісу мало в ті часи свої переваги:
звичайною для лісового села є назва Гирине (2) Сіверщина, Сумська
область = girià, girynas «суцільний лісовий масив»[18]. Гирьи Ку,
очевидно, сюди ж Гірманка Чернігівщини, не кажучи вже про незліченні
лісові села Литви (Giričiai, Girionys, Girininkai, Girnykai...) i
особливо Білорусі (Пры/Гаеуцы, Погірьі, Гірвелі, Гірнутьі, Гіраньї,
Права, Гіршічьі...). Це слово, до речі, входить до складу назви
сучасного литовського спортклубу «Жальґірис» = Žalgiris «красноліс, бір»,
перша частина якого несподівано з’являється в назві оточеного лісом
сіверського села Сажалка, — сказати б «Хащове»: = žalgus «захаращений»,
* Sa-žalga, žalias «зелений».

Тисячолітні гіллясті дуби, які подекуди були ще окрасою глухівських
лісів на пам’яті наших батьків, здається, залишили такий слід хоча б у
назві села Шакутівщина. = šakutė «гілка», šakotis «гіллясте дерево».
Споконвіку хазяїном лісу був ведмідь — тож і не дивні численні річки
Локні Сіверщини, Сумської області, Курщини, Локна на Оці і село Локня,
далі с. Локниця Рівненщини, р. і с. Лохніца Білорусі, с. Лохня, дві
річки й місто Лохвиця  на Полтавщині, пол. Loknica і навіть полабське
Loknica. Зрідка подибуємо і слов’янські аналоги — село Ведмеже Сумської
обл., Медведовка (інакше в Топорова) Брянщини, — зрозуміло, що
«ведмежих кутків» за Литви було куди більше, аніж у пізніші часи:
lokys «ведмідь», lókiškas «ведмежий», lókininkas «ведмежатник».

Звичайним «гостем з лісу» був вовк, з назвою якого пов’язано чимало
топонімів у самій Литві (Vilkesa[19]), Польщі (Wilkaska Struga,
Wilkesy), на Правобережжі (Вовчасова, р. Вовчасок Київської обл.),
Чернігівщині (очевидно, Вільчики, Мокрі Велички), Сіверщині (оз. Овчес,
Вовчас, може — с Велківка), на р. Оці (Волчас): = vilkas «вовк».

Ліс давав не тільки дичину, а й такі поживні продукти, як гриби: с.
Грибаневе на зах. Сіверщині: = grybynas, grybynė «грибне місце».

Давнім способом підготовки землі під поле було випалювання ділянки
лісу: пор. назву с. Дягова Чернігівської обл. (під м. Меною): = degioti
«палити» (звідси ж і слово дьоготь).



На берегах річок орали нивки під ячмінь: р. Мізинка, с Мізин (Мезин)
Чернігівщини, Мезенівка Сумщини, пор. р. Мезинка, Мезынь, Мезинка,
Мезенка, Мезино (2) — усі на р. Оці. (Чи не сюди ж згодом адаптовані
Вяженка, Вязынь, Вязенка?): = miežìnis «ячмінний»[20].



«Невелика частина поля, півостровом вклинена над струмком» - таке
ускладнене значення має коротке литовське слово įvoda: пор. p. Ївотка,
с. Ївот, а також Ивье та Ивенец Білорусі: = įvoda[21]



А як не поле підходить до річки, то хоч лука над річкою: пор. р. Ушня
(3), Ушиця, Ушивка Чернігівщини, Ушомир на Житомирщині:= užnaša «лука
над річкою»



Назву селища Баничі можна було б відтворити з литовської як Скотарське
або Чабани: виявляється, ця назва має аналоги на Курщині — Банищи (2)
та, очевидно, в Білорусі — Банюкі: = bandykštis «худоба», bandìšius
«пастух, скотар».



По селах ткали полотно не тільки для власного вжитку, а й на продаж:
пор. с. Дробишів і Дробці Чернігівської обл.: = drobė «полотно».



На Чернігівщині, на лівому, південному березі Десни, могло бути
традиційне місце торгівлі (кримською?) сіллю: с. Друцьке Чернігівщини,
пор. ст. Друцька Київщини, м. Друцк Білорусі і, нарешті, лит. місто
Друскінінскай (Druskininkai): = druskà «сіль». (прим. можна згадати також і галицький Трускавець – прямий аналог Друскінінскай)



Часто подибувані назви сіл Гудове, Гудівщина, Гуделі, Гуделяты,
Гуделишки вказують на те, що заселені вони були білорусами, але назви
свої дістали від сусідів-литовців: = gudas, gudė «білорус,
білоруска»[22]



Назви с. Дейнечине Сіверщини, Дейнеки, Дейнеківка Полтавщини пов’язані
з прусською назвою ятвягів (пор. білор. назву польського с. Dojnowo /
Дайнова — Ятвязь): = пруськ. Dainava «ятвяги»[23]



Проте очевидно, що на Сіверщині й Полтавщині ці назви — вторинні,
мабуть за прізвиськом котрогось із перших поселенців — Дайнеки. Дійшов
сюди слабкий відгомін і самої ятвязької мови: Дрижина Гребля і
Недриґайлів Полтавської області (як і пол. Dryga, Drygaly) вказують на
вихідців із Західної Білорусі: = ятв. dryga «дрегович»[24]



Мешканці сусідніх сіл примічали не тільки етнічну чи мовну належність
сусідів — окрім Гудових, Дайнек, Дриґ пізніше з’явилися топоніми на
зразок Хохловок, Ляховок, села Черкаські (тобто козацькі, від тат.
сегіkesi «вояк») і Сорочинські (тобто «сарацинські»: пор. тодішню назву
сорочинське пшоно «рис»).



Часом мешканці села діставали від сусідів якесь прізвисько за
характерною зовнішньою рисою їхньої ходи, побуту абощо. Так, назва с.
Клишки — з чудово збереженим отим найхарактернішим литовським наростком
–шки- пов’язана також з литовським запозиченням клиша «людина, що,
йдучи, зачіпає ногою за ногу в кісточках»[25]: пор. с. Клишино Курщини,
Кльішфічьі Білорусі і діал. білор. (Новогр.) клыпша «цибатий, цибань,
люди на з довгими незграбними ногами»[26], а також пол. діал. ktysza
знев. «нога», ktyszun «той, що незграбно ходить» і лит. с. Klišiai[27]:
= klìšis, -ė «клишоногий», klišinėti «тягтися, брести».

Одне з урочищ під Нарбутівкою має назву Гаркалівщина[28], початковою
формою якого могло бути лит. *Gargliškis «цибатий, той, що незграбно
ходить великими кроками»: = пор. garglinti «незграбно йти (великими
кроками)»
Слід гадати, що мешканці с. Тулиголове (очевидно, заміжні жінки) за
давнім звичаєм «закутували» голош, (етнографам добре відомий цей
місцевий тип українського головного убору), пор. ще Тулушку під
Конотопом, с. Тулію на Чернігівщині біля Дніпра і особливо с. Конюшки -
Тулиголови Львівської обл. в Галичині: = tūloti «тулити, закутувати»
Завершуючи цей огляд реалій життя населення Сіверщини XV століття через
значення місцевих назв литовського походження, слід підкреслити ще одну
характерну особливість цієї топоніміки. На користь трактування
Сіверщини як реліктового периферійного регіону поширення литовських
мовних впливів про мовляє, зокрема, і те, що
деякі
збережені тут і по сусідству місцеві назви не мають аналогів на інших
теренах (тобто є унікальними), але задовільно пояснюються безпосередньо
литовським мовним матеріалом.


Такий стан відповідає «правилу периферійних архаїзмів», згідно з яким
на околиці ареалу слово часом живе справді дуже довго (ефект
ретардації, тобто, вповільнення, затримки)[29].



До вже наведених прикладів назв с. Грибаневе, Генавщина, Сажалка
Сіверщини, Криски Чернігівщини можна додати ще назви р. Свеса, = šviesà
«світло», = šviesùs «світлий», с. Месензівка під Нарбутівкою і с.
Шапиха Чернігівської обл. = mėsìngas «м'ясний», = šapas «солома».



Литвини, жаґуни, джиґуни



Такий докладний «хатній» характер литовського освоєння Сіверщини
потребує певних пояснень. Як відомо, ще в дослов’янські часи, за даними
археології та історії, балтійська
присутність у Наддесенні й на р. Оці, не кажучи вже про Білорусь, мала
дуже давні корені і навіть зафіксована в літописах на початку
слов’янської інфільтрації до цих країв (пор. згадки про племена голяді
під 1053 і 1147 pp.
)[30]. Однією з численних мовних ілюстрацій до цього періоду може бути і слово зегзиця «зозуля», вжите в Плачі сіверської княгині Ярославни «в Путивлі на заборолі» як сказано в «Слові о полку Ігореві». Нащадки цієї назви — зязюля і зозуля — живуть тільки в білоруській та українській мові,
усі ж інші слов’яни називають цього птаха інакше[31]. До предкової
зегзиці, давньослов."зег'за" напрочуд близьке досі литовське дієслово
žagsėti «гикати, мати гикавку», що дає підстави трактувати назву птаха
як балтійське запозичення.



У світлі цих та численних інших даних литовське осадництво в Наддесенні
та Посеймщині в XIV-XV століттях виглядає як експансія підданців тоді
ще молодої феодальної литовської держави. Про те, що осадники
з північного заходу були саме литвомовні, незаперечно свідчать сотні
литовських топонімів тут і далі на схід, скупчених по долинах великих і
малих річок
— найдавніших шляхів освоєння тодішнього лісового краю (див. мапу на с.161).



І от уся ця територія з усіма своїми сотнями вже заселених литовськими
осадниками сіл і слобід (з литовськими ж таки назвами) опиняється 1503
року волею місцевих православних феодалів у складі Московської держави.
Зрозуміло, що нові умови сприяють слов’янізації населення, очевидно,
швидшій на сході — на Курщині й Орловщині — і повільнішій на Сіверщині,
де литовська мова цілком могла дотривати в острівних ареалах до
поновного — через 115 років — приходу литовсько-польської держави.



Прямих свідчень про етномовну ситуацію на землях, повернутих Москвою
Великому князівству Литовському, і в тодішніх документах немає, проте
вони містять деякі колоритні для історика подробиці. Так, про масштаби
територіальних поступок Москви дає уявлення текст укладеного 1 грудня
1618 року Деулінського перемир’я, у якому серед іншого сказано: «Ми,
ВЕЛИКОГО государя бояри і всього ВЕЛИКОГО Російського государства
ВЕЛИКІ посли, за велінням ВЕЛИКОГО государя нашого, за порадою бояр і
всього ВЕЛИКОГО Російського государства всяких чинів людей ПОСТУПИЛИСЯ
городів Смоленська, Білої, Дорогобужа, Рославля, городища
Монастирського, Чернігова, Стародуба, Попової Гори,
Новгорода-Сіверського, Почепа, Трубчевська, Серпейська, Невелі, Себежу,
Красного та волості Велізької з тим, що до тої волості віддавна
потягло...» Москва зобов’язувалася «віддати ці городи з нарядом, з
усякими гарматними запасами, з посадськими людьми і з повітовими з
рільничими селянами, опріч гостей і торгових людей». А
польсько-литовська сторожа погоджувалася московське «духовенство,
воєвод, приказних і служилих людей відпустити до Московського
государства з усім маєтком»[32].



Про активність нового етапу освоєння «литовськими людьми» порубіжних
земель стає відомо із запису про державну нараду 12 жовтня 1621 року в
Кремлі: «Говорили великі государі про те, що... задори з литовського
боку робляться многі: у Путивльському, Брянському... повітах литовські
люди почали в государеву землю вступатися, остроги і слободи ставлять,
селітру в Путивльському повіті в 70 місцях варять, будники попіл
палять, рибу ловлять і звіра всякого б’ють, на прикордонних дворян і
дітей боярських наїжджають, б’ють, грабують, з маєтків зганяють...»[33]



Новоприєднані землі були поділені між Польщею і Великим князівством
Литовським приблизно по лінії сучасного північного відтинку
українсько-російського кордону: Стародубщина і Смоленщина відійшла до Литви, а Чернігово-Сіверщина — до Польщі.
Хоч як дивно, короткий (всього 30-річний) період перебування
Чернігово-Сіверщини в складі Речі Посполитої залишив досі помітний слід
у топоніміці: пор. назви з неповноголоссям (м. Кролевець, с.
Кроловець-Слобода (тепер — Кролевець-Слобідка) під
Новгородом-Сіверським, ст. Блотница біля села з пізніше «підправленою»
назвою Болотниця), іншими типовими польськими рисами
(села Заязд, Згурівка, Гензерівка, Смоляж Чн, Свірж), пор. також с.
Ляхівка, Ляшківка тощо. За той самий час чернігівська аристократія
поповнилася численними польськими шляхетськими родами, місцева еліта
литовського походження була прийнята до польських гербів[34], а
Чернігів одержав герб з типово польським геральдичним символом
«orze¬czarny ze krzy≈em zotym».



Від 1648 року історія Чернігово-Сіверщини вже невіддільна від історії
Лівобережної України, згодом — Гетьманщини і Малоросії. Проте ще
«якихось» півтораста років тому на Полтавщині й півдні Чернігівщини
називали литвинами «всіх жителів задесенських, які говорять білоруською
говіркою», а Литвою звали землі «від Десни до Смоленської губернії та
Білорусь», ще ж раніше — всі землі, підвладні ВКЛ, «тому вся Україна в літописах названа Литвою, а жителі її — литовськими людьми»[35].
Про те, що в XIX сторіччі на Лівобережжі литвинами називали власне
білорусів, свідчить і словник Б. Грінченка, який, зокрема, перекладає
литвинський тільки як «белорусский», і промовисті словникові ілюстрації
того ж таки П. Білецького-Носенка: «Лихо нападе лицвина, коли не
дзекне» — Помре литвин (білорус), як замість де не скаже дзе. І в
іншому місці: «Закутати... У задесенців: закутаць»[36]. Старші люди в
с. Клишки донедавна називали поблажливо білорусів дзяґунами, пояснюючи,
що так їх звуть саме за «дзекання». Цікаво, що в світлі цього тепер
географічно віддаленого від Литви факту стає зрозумілішою місцева назва
литовської говірки далеко на заході — у ще тримовному на 1960-ті роки
селі Lazūnai (Lazdūnai, Лаздуны) на Гродненщині: жаґунська мова (а її
носії — жаґуни)[37]. Очевидно, ці назви вказують на типове литовське
«жекання» місцевих селян: лит. ežeras «озеро», žvaigžde «звізда, зірка»
тощо. Тоді чи не сюди ж належить і літуанізм укр. джиґун, білор. жыгун — у первісному значенні — «вістовий, учасник походу»[38].



Скорочення литвомовного ареалу в XVI сторіччі відбувалося не лише на
втрачених ВКЛ землях, але після Люблінської унії 1569 року — і в самому
ВКЛ, на теренах теперішньої Білорусі. Перед тим слов’яномовні були лише
її 4 периферійні райони (навколо Полоцька, Вітебська, Гомеля, Мозира),
решта ж входили до «власне Литви». Порівняно швидке зникнення
двомовності серед колишніх підданців ВКЛ — литвинів (не плутати з
етнічними литовцями) — досі живить різні версії їхньої подальшої
історичної долі. З усього сказаного виходило б, що середньовічні
литвини — етнічно мішане литовсько-слов’янське населення ВКЛ — були
реально двомовними, поки проживали в межах ВКЛ, а згодом зазнали
слов’янізації. Більшість їхніх нащадків — це теперішні білоруси, для
яких історична назва їхньої батьківщини — «також» Ли’тва, і які за
нашої пам’яті ще раз змінили свою мову. Незначна частка нащадків
литвинів входить тепер і до складу українського етносу (саме на
Чернігово-Сіверщині), а інша частка — до російського (на Смоленщині й
Західній Брянщині). Справді, за Ф.Карським, Смоленщина донедавна була
територією поширення цілої діалектної групи білоруської мови, а на
Стародубщині й досі розміщені «по суті не російські, а
центрально-білоруські говірки»[39] — не випадково цю територію сучасні
дослідники не включають до системи говірок російської мови[40]. Сама ж
білоруська мова, на думку славістів, є перехідною від української до
російської, з кожною з яких пов’язана то одними, то іншими своїми
особливостями. Власне ж білоруські характерні ознаки нечисленні й
виникли порівняно недавно, зокрема, вже згадане «цекання» відоме від
XV-XVI storiç[41].



Межове діло про «литовські» поселення



Після смерті польського короля Сиґізмунда у квітні 1632 року Москва
сподівалася скористатися періодом міжкоролів’я для відвоювання
втрачених земель, проте, як відомо, знову зазнала поразки і за
Полянівським «Вічним миром» зреклася «навічно» всіх земель, втрачених
за Деулінським перемир’ям. Однак делімітація нового кордону затяглася
надовго, і взимку 1638 року до Варшави були знову послані московські
посли. Серед інших справ на сеймі вони мали і «про межове діло
оголосити», що затяглося поза посольським договором на довгий час через
непоступливість і впертість королівських суддів. Як свідчать тогочасні
документи московської сторони, з польського боку «на Путивльський рубіж
присланий у межові судді біскуп київський, який у цій справі сам
позивач і робить, що йому потрібно; в царської величності землі
вступився неправдою, догоджаючи київським і чернігівським людям, які ті
землі засіли»[42].



На жаль, нам приступні лише такі опосередковані, хоч і вкрай важливі
для теми, свідчення джерел. Проте показово, що, повернувшися з Варшави,
посли у своєму звіті з рідкісною для московської дипломатії відвертістю
«щодо межових справ відповіли, що ВСЯ ПРАВДА НА ПОЛЬСЬКІЙ СТОРОНІ»[43]
(!). Очевидно, що в самому документі таки було сказано більше, адже
коли цар зажадав від своїх воєвод висловити думки з цього приводу, то
один з них — князь І. Ґоліцин — зробив це в такій формі: ,Литовські
міста, села і слободи поставлені на государевій Путивльській землі —
усього не запам’ятати; гріхом своїм я безпам’ятний, судження дати на
таку велику державну справу за моїм малим розумом думка моя не
осягне»[44].



З викладеного якнайочевидніше випливає, по-перше, що попереднє
литовське осадництво було-таки масовим явищем («усього не запам’ятати»,
«велика державна справа») і, по-друге, що в литовсько-польської сторони
були якісь переконливі для Москви аргументи на користь саме литовської
належності цілком певних населених пунктів (на це вказує початок фрази:
,JCompi... міста, села і слободи...»). Найприродніше припустити, що
таким незборимим аргументом могла бути тодішня литвомовність
принаймні старшої частини населення «литовських міст, сіл і слобід» —
разом з їхніми віддавна вживаними і також литовськими назвами.



Про тодішній обсяг значення виразів «Путивльська земля»,
«Новгород-Сіверський повіт» тощо вдалося дізнатися ще з одного
документа 1643 року, коли до Польщі знову були виряджені посли в старих
справах — про титул і розмежування путивльських земель. Зокрема, про
межову справу посли домовилися так: спірні міста Гадяч і Сарський
відходили до Польщі; за це поляки відступали Москві Охтирку,
Недригайлів і ще кілька городищ, «місто Трубчевськ з повітом і
волостями, а також село Крупець у повіті Новгорода-Сіверського (!) та
інші села і «деревні»по лівій стороні річки Клевені, які вклинилися до
Путивльського повіту»[45].



На підставі цього документа можна впевнено твердити, що до 1643 року
села навіть по лівому березі р. Клевені (тепер — у Курській області
Росії) ще входили до прикордонного Новгород-Сіверського повіту Речі
Посполитої, з якого й були тоді передані до Путивльського повіту
Московської держави (див. мапу: с. Крупец на схід від Глухова). Крім
того, з тексту однозначно випливає, що в той час від
Новгорода-Сіверського до р. Клевені не існувало жодного іншого
повітового центру (через малолюдність тодішніх Глухова, Кролевця і
поготів Шостки), а державний кордон проходив між Новгород-Сіверським і
Путивльським повітами.



взято звідси:

http://www.polissya.eu/2007/03/pohodzhennja-nazv-sil-sivershhyny.html

вибачайте що перепощую тут такі об'ємні тексти, але ідеї та підходи заявлені в них видаються мені важливими, а  сайт на якому цей текст розміщений - часто лежить.

Profile

flag
history_ua
Маловідомі сторінки історії України

Поточний місяць

січень 2019
S M T W T F S
  12345
6789101112
13141516171819
20212223242526
2728293031  

Tags

Розроблено LiveJournal.com
Designed by heiheneikko